Жмеринка — велика вузлова станція Правобережжя України, заснована в 1865 році між селами Велика і Мала Жмеринка на місці вирубаного дубового пралісу. Історично Жмеринка складалась із різних поселень, які зберегли свої назви — на схід від залізниці розмістилась власне Жмеринка, на північний схід — Велика Жмеринка, на південний схід — Петрівка, на південь Кавказ, ще південніше Корчівка. Безпосередньо до міста прилягають села Мала Жмеринка, Леляки, Тартак, Подільське та селище міського типу Браїлів. В історичних матеріалах згадується про Жмеринку на початку XVIII століття, як про село Браїлівської волості, Вінницького повіту, Подільської губернії.
Перша згадка про місто датується початком XVIII ст., вказується, що Жмеринка — село Браїлівської волості Вінницького повіту Подільської губернії.
18 листопада 1903 р., за велінням імператора, Жмеринці надається статус міста.
З 1903 р. розпочався справжній розквіт Жмеринки. Зі зростанням і розширенням вузлової станції йшло розширення її служб, ріст нових вулиць від станції в бік Великої і Малої Жмеринки. Тут почало діяти Товариство взаємного кредиту, основний капітал якого становив понад 44 тис. рублів.
У часи революції та громадянської війни в місті точилася боротьба різних тогочасних військових формувань: української, білої, більшовицької, польської, армії Антанти й анархістів.
Звістка про повалення царизму викликала революційний настрій у Жмеринці. В останні дні грудня 1917 року до Жмеринки знову вступили війська 2-го гвардійського корпусу, більшовики поновили владу над містом. В останні дні грудня 1917 року до Жмеринки знову вступили війська 2-го гвардійського корпусу, більшовики поновили владу над містом.
У грудні 1918 року в місті перебували українські війська Директорії, а Жмеринка на той час була навіть столицею самостійної України. Міністерства та відомства стояли в ешелонах. В приміщенні гімнації розташовувався штаб головного отамана С.Петлюри.
У роки Великої Вітчизняної війни жмеринчани, як і увесь радянський народ, вели героїчну боротьбу проти загарбників, протистояли ворожій налаві. Під час німецько-румунської окупації все єврейське населення зігнали в гетто. В умовах жорстокого терору в місті діяла підпільна організація “Радянські патріоти”, якою керував К. Гришин. До складу організації входили місцеві жителі, а також військовополонені, які вирвалися з концтабору. 17 підпільних груп об”єднували понад 70 народних месників. Вони розповсюджували серед населення листівки, газету “Красный партизан”, визволяли полонених, влаштовували диверсії на залізниці.
Радянські війська звільнили Жмеринку в березні 1944 року. Відступаючи, вороги нищили все на своєму шляху. Злітали в повітря будинки, горіло паровозне депо, вагонні майстерні. Лише сміливі дії саперів та місцевих патріотів перешкодили варварам підірвати залізничний вокзал. Пізніше із його тунелів було вивезено понад сорок тонн вибухівки, кілька тисяч авіабомб і снарядів.
Надто дорогою була ціна визволення міста залізничників. Близько тисячі воїнів Радянської Армії загинули в боях за Жмеринку у весняні дні 1944 року. Вони поховані у трьох братських могилах.
Невпізнанно змінилося місто за післявоєнні роки. Шляхом народної будови було реконструйовано стадіон “Локомотив”, у 1956 році відкрито музичну школу, почала працювати ТЕЦ. У 1969 році відкрито перший в області широкоформатний кінотеатр “Супутник”, запрацював новозбудований завод “Сектор”.
